Ірхін О. Російсько-американські відносини в контексті формування нового світового порядку: етапи, протиріччя, перспективи (Част. 1)

   У системі міжнародних відносин сучасного періоду переважають декілька чинників, які характеризують її перехідний характер від біполярної, ряд символів якої зберігається в залишковому варіанті (структури управління ООН, ракетно-ядерний паритет США і Росії), до нової, такої, що враховує сучасний розподіл військово-політичних, економічних, технологічних і культурних потенціалів. Сполучені Штати Америки, як єдина наддержава, в процесі розробки принципів і умов функціонування системи міжнародних відносин докладають зусилля по виявленню найбільш оптимальної моделі, коли її інтереси будуть сприйняті іншими центрами сили, а в більш дисбалансному діалозі нав'язані як прийнятна останнім.     Формування нової системи міжнародних відносин проходить в умовах, коли США – головний світовий гравець, ЄС – центр економічного і політичного росту в Євразії, Східна Азія — новий економічний гігант, самоутверджуються в нових геополітичних умовах. У клуб держав, які претендують на лідерство різного масштабу, поступово входять Бразилія і Росія. Це підштовхнуло експертне співтовариство визначити новий блок потенційних держав лідерів – БРІК: Бразилія, Росія, які приєднаються до вже очевидних — Індії і Китаю. У таких умовах переформатування міжнародної системи відносин проходить розробка, концептуальне оформлення, висунення і реалізація зовнішньополітичних проектів, що містять в собі принципи формування суб'єктами світової і регіональної політики сфер впливу. У цьому процесі у сфері міжнародних відносин стикаються два напрямки – універсальний і сфер впливу. Перший враховує наявність універсального порядку, що формується однією наддержавою. Парадигма сфер впливу припускає поліцентричну систему — великі держави формують зони відповідальності, які засновані на різних підходах в сферах безпеки, економіки, державного управління і ідеології, культури. При сучасному співвідношенні військової потужності і економічних показників існує значний потенціал конфлікту, коли універсальний порядок за формою, заснований на домінуванні США, підривається існуванням поліцентричної системи. Проблемами формування нової системи міжнародних відносин і американо-російської взаємодії в цій площині, займаються такі вітчизняні дослідники: як Б.Гуменюк, Є. Камінський, Ю. Пахомов, Ю. Павленко Г. Перепелиця, С. Юрченко [1], та їх російські колеги: Т. Бордачёв, Б. Кагарлицкий, С. Караганов, В.Кувалдин, Ф.Лукьянов, В. Ніконов, А.Панарин, А. Уткін, В. Цимбурський [2] та ін. У західній політичній науці дану проблему в тому або іншому ступені досліджують: З. Бжезінський, Б. Бюзан, Т.Грэм, М.Дойл, Д.Дрезнер, К.Кайзер, Р.Каплан, Ч. Капхен, П.Кеннеди, Р.Кеохейн, Г. Киссинджер, М.Коннелли, А. Коен, Г.Люндстад, Дж.Най, Ч.Мейер, А. Рар, Э.Тоффлер, Дж.Фридман, С.Хантингтон, [3] та ін.     


      Метою даної публікації є виявлення за допомогою відповідної методології у сфері міжнародних відносин (системний підхід, історичний метод, методи моделювання і порівняльно-аналітичний) етапів розвитку в період після руйнування біполярної системи міжнародних відносин і подальших тенденцій американо-російських відносин на середньострокову перспективу і визначення їх впливу на систему міжнародних відносин, що формується. Важливою складовою системи міжнародних відносин, що формується, є розвиток американо-російської взаємодії, що включає, як сферу співпраці, так і конкуренції. Історичний досвід дає підстави вважати, що система міжнародних відносин є стабільною і довготривалою, коли тимчасово ослаблені держави інтегровані в механізм ухвалення рішень, а не знаходяться на його периферії або взагалі виключені з нього. У цьому контексті американська доктринальна позиція відносно пострадянського простору і Росії за останні 20 років зазнала декілька етапів еволюції. Перший етап можна віднести до кінця 80-х – початку 90-х років, який увійшов до світової політики, як план Дж. Буша — старшого. Останній американський президент епохи «холодної війни» був упевнений, що необхідно зберегти Радянський Союз для того, щоб утримати існуючий стабільний світовий порядок. Коли радянському і американському керівництву стало зрозуміло, що нова російська еліта не в змозі зберегти СРСР, даний план був знятий з порядку денного. Другий етап в американській зовнішній політиці відносно пострадянського простору і Росії увійшов до політичної і історичної наук, як періоду «невизначеності» та розвивався після дезінтеграції СРСР і до 1997 року. Йому властиві такі риси: погоджувальна політика Росії, просторові і емоціонально-компліментарні обґрунтування діяльності американської президентської адміністрації відносно Росії, що обумовило перший чинник, продовження дезінтеграційних процесів на пострадянському просторі і країн Варшавського договору з подальшою інтеграцією у західні військово-економічні і політичні структури, руйнування виробничих і економічних галузей соціалістичної системи через ринкову модернізацію і так далі. Третій етап починається після усвідомлення елітами Росії і США фундаментальних суперечностей, викликаних розширенням євроатлантичних структур до кордонів Російської Федерації, очевидним провалом ліберального експерименту в економіці Росії, який здійснювався за допомогою американських радників і був основою надання американської фінансової допомоги. Як справедливо відзначає російський дослідник А.І. Уткін: «… Цікаво, яка була б реакція Заходу, якби Росія запропонувала йому зміни, в результаті яких він втрачав би 1/2 ВВП, десятиліття в середній тривалості життя, 2/3 життєвого рівня, а придбав численне безробіття, анархічну деградацію суспільства, дискваліфікацію мільйонів фахівців, що опустилися на соціальне дно». [4, с.72]. У цей період до державного департаменту США в якості державного секретаря була призначена М. Олбрайт, а міністром закордонних справ Росії Є. Примаков, які на особистому рівні відобразили відхід від комплементарної політики к артикуляції і захисту національних інтересів своїх держав. Росія намагається компенсувати свій західний зовнішньополітичний провал більш відкритими зовнішньополітичними зв'язками з Китаєм, Іраном і Індією. Саме у цей період починається вербальне відтворення ідей нової можливої антиамериканської осі – Росія, Індія, Китай, або при незначних варіаціях, Індія, Іран, Росія або Китай, Росія, Іран. Четвертий етап, починається з реалізацією близькосхідних планів американської адміністрації Дж. Буша — молодшого зі спробою реалізації і закріплення геостратегії однополярного світу, що простежується, в Євразії, і яка направлена на створення «демократичної дуги стримування», від Східної Європи через пострадянські «кольорові режими» до Центральної Азії, що дозволяє одночасно забезпечити ключовий вплив на Центральну і Західну частину Європи, Росію, Китай, Індію і Іран. У цій дузі простежується американський глобальний проект впливу на розвиток Євразії. Таким чином, в процесі ліквідації лімітрофного (проміжного) простору, через який здійснюється американський вплив, зацікавлені в тому або іншому ступені всі регіональні держави і центри сили (ЄС) Євразії, що дає російській зовнішній політиці об'єктивних союзників в ослабленні американського тиску на російську периферію і внутрішню політику. Аналіз Концепції зовнішньої політики РФ і Стратегії національної безпеки до 2020 року дозволяє зробити висновки про те що, кінцевою метою російської зовнішньої політики в середньостроковому контексті є створення такої системи міжнародних відносин, яка б максимально була наближеною до умов Віденського конгресу, тобто системи міжнародних відносин XIX століття, у якій кожен з центрів сили був відповідальний за свою сферу впливу з існуванням системи взаємних витрат і противаг [5,6]. Проте, основним обмежувачем російської економічної і військово-політичної активності по прискоренню скорочення американської присутності в регіоні, є умови створення і збереження зовнішніх сприятливих чинників для модернізації Росії. У цьому контексті В. Путіним и Д. Медведєвим передбачається запобігання створенню конфронтаційного середовища навколо РФ, тобто виключення мобілізації на антиросійській основі США і ЄС та їх об'єднання в цьому напрямі, або Китаю, Ірану чи-то будь-якої іншої сили. Як справедливо відзначив російський дослідник В. Цимбурський: «Російська зовнішня політика на цьому етапі підпорядкована досягненню двох цілей, по-перше, нейтралізація найбільш небезпечного сценарію по оточенню російської території ізоляційною дугою (від Прибалтики до Центральної Азії) і, по-друге, посилення російського впливу на світовий порядок, створений не Росією і не на неї розрахований» [7]. У цьому плані відношенні сучасна російська зовнішня політика прагне до оптимізації свого геополітичного проекту, об'єднуючого ці дві мети і орієнтованого на їх одночасну реалізацію. Тому відмінною рисою російської зовнішньої політики є її збалансованість і багатовекторність. Як правило, багатовекторність не є рисою зовнішньої політики великої держави, тому російський курс є віддзеркаленням термінової слабкості країни. Основним інструментом реалізації російської зовнішньої політики на регіональному і макрорегіональному рівні стала енергетична стратегія, яка включає відновлення державного контролю над вуглеводневими ресурсами, підвищення ефективності ціноутворення через диверсифікацію постачань нафтогазових ресурсів (не тільки на захід, але і на схід, прокладка нових шляхів газопроводів в обхід «лімітрофного простору»), спроби створення моделі газового ОПЕК. П'ятий етап розвитку російсько-американських відносин найчіткіше проявився з подій п'ятиденної російсько-грузинської війни в серпні 2008 року, коли РФ, чітко визначила межі допустимості для себе розширення євроатлантичних структур на схід. З приходом нової президентської адміністрації Б. Обами в двосторонніх американо-російських відносинах висувається ідея перезавантаження, тобто приведення до стану нормалізації сфери двосторонніх відносин. На думку Ф. Фукуями, після даних подій Вашингтону доведеться відмовитися від видачі Грузії і Україні нових альянсних зобов'язань і реалізовувати інші форми їх підтримки. В той же час, Білому дому доведеться скласти нові і максимально конкретні плани захисту країн, що недавно увійшли до НАТО – зокрема Польщі і країн Балтії [8]. Для реалізації своїх інтересів на пострадянському просторі Росія намагається сформувати зону тиску на США на просторі Західного півкуля. «Задній двір Сполучених Штатів» — Латинська Америка – є ідеальним місцем такого «обміну» для Кремля. Москва активно відновлює політичну і військово-технічну співпрацю, опосередковано примушуючи США активніше розглядати перспективу другого видання «Доктрини Монро». Проте, для реалізації активної зовнішньої політики в даному напрямі Росія, як видно, відчуває свою ресурсну обмеженість і лише може морально підтримувати антиамериканські настрої у Венесуелі, Кубі та ін. країнах. Метод моделювання дозволяє зробити висновок, про те, що в короткостроковій перспективі (3-5 років) російсько-американські відносини продовжать тренд на погіршення, що пов'язане із зростанням військово-політичних амбіцій Росії і відсутністю «плану відступу» від монополярного світу у США. У практичному аспекті дані суперечності виявлятимуться в наступному. По-перше, моральна підтримка по інтеграції України і Грузії в євроатлантичні структури безпеки з боку США буде продовжена. До цього кола проблем додалися різні підходи по вирішенню південоосетинського, абхазького, придністровського і косовського питань. По-друге, у короткостроковій та середньостроковій перспективі посилиться конкуренція за контроль над енергоносіями держав на пострадянському просторі. Головною фігурою в цій конкуренції з боку США, Росії і Китаю буде Казахстан. По-третє, серйозним подразником найближчими роками буде зовнішньополітична незалежність Росії на міжнародній арені та її небажання підтримувати більшість напрямів американської політики (відносно «Великого Близького Сходу», Сирії, Ірану, Венесуели). У цьому контексті США матимуть об'єктивні обмежувачі своєї зовнішньої політики відносно Росії, які полягають в наступному: 1) украй низький рівень суспільної підтримки дій адміністрації і особисто президента Джорджа Буша-молодшого. Це стало сигналом для президентської адміністрації Барака Обами. 2) скорочення емоційної суспільної напруги, викликаної подіями 11 вересня 2001 року. З кожним роком американське населення демонструє все меншу готовність йти на жертви заради проведення наступальної зовнішньої політики, спрямованої на активне реформування міжнародної системи. 3) економічний потенціал США, не дивлячись на простежуючи тенденції до скорочення і фінансову кризу залишиться наймогутнішим, проте американці вже висловили своє відношення на президентських виборах до занадто витратної політики однополярного світу. Одним з основних питань для РФ в процесі російсько-американської співпраці є взаємодія на пострадянському просторі, який для Кремля, не дивлячись на ослаблення регіональної держави, є проблемою «пріоритетних національних інтересів». При цьому регіональні амбіції Росії частково розділяють стрижньові країни Європейського Союзу (Німеччина і Франція), які також зацікавлені в підриванні несталих основ монополярного світу.


0 комментариев

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.