Російсько-американські відносини в контексті формування нового світового порядку: етапи, протиріччя, перспективи (Част.2)

     В процесі конкуренції, що продовжується, на пострадянському просторі простежуються ситуативні геополітичні альянси між РФ і Німеччиною або Францією з метою ослаблення інтересів США. У цьому плані можна відзначити, що продовжується курс Російської Федерації на розділення позицій ЄС і США відносно питань країн СНД, Близького Сходу і інших ключових регіонів світу. Як відзначає російський дослідник С. Переслєгін: «Росії вигідне втягування Європейського Союзу у вирішення проблем пострадянського простору. За рахунок екстенсивного розвитку Європейського Союзу і відвернення ресурсів на пострадянську периферію Москва може розраховувати, що керівництво Франції і Німеччини в короткостроковій — середньостроковій перспективі відмовиться від «непосильного вантажу» даних проблем» [9, с.162].     Таким чином, взаємодія трьох геополітичних гравців в західній частині пострадянського простору є дилемою конкуренції і співпраці США, Німеччини і Росії. При цьому як представляється, даний регіон дуже малий для трьох сил, отже, один з гравців повинен буде піти, і швидше за все це відбудеться, за рахунок ситуативного союзу Росії і Німеччини, як держав найближче розташованих і контролюючих даний геополітичний простір. Проте, виходячи із слабкості Росії, такий сценарій є дуже оптимістичним: рівень економічного розвитку і підконтрольності ресурсів державі (внутрішня суб’єктність), відсутність успішної ідеології інтеграції пострадянського простору (Велика ідея), відсутність економічної ідеї розвитку (провал ліберально-економічних перетворень не був замінений успішним програмою економічного розвитку); низький демографічний потенціал на великому географічному просторі центральної Євразії, який має тенденцію до подальшого скорочення, високий рівень корупції [10]. У процесі моделювання нової системи міжнародних відносин необхідно також закладати можливі наслідки економічної кризи. Найбільш комплексний вплив економічної кризи на систему міжнародних відносин пояснив український дослідник М. Згуровський: «… В ході глобальної економічної кризи відбуватиметься перехід до багатополярного світу з новими центрами влади. Головними регіональними кластерами на цьому етапі представляються Північноамериканський на чолі з США, Західноєвропейський на чолі з ЄС, Євроазіатський на чолі з Росією, Азіатсько-тихоокеанський (група країн АТЕС на чолі з Японією і Китаєм). При цьому економічні зв'язки між останніми двома кластерами поступово посилюватимуться, а в кризі країни, що побудували у себе модель державного капіталізму (Китай, Росія, Скандинавські країни), виявляться ефективнішими в порівнянні з країнами, що проповідують ліберальну економіку, до яких відноситься і України»[11]. Таким чином, при описаній моделі впливу економічної кризи на формування системи міжнародних відносин, можна констатувати, що глобальна економічна криза сприятиме і скорочуватиме за часом шлях формування багатополюсної системи міжнародних відносин. Як представляється, Росія необхідний елемент багатополярної системи, що формується, яка відтворюється у сфері міжнародних відносин вже декілька тисячоліть. Так, в одному з останніх інтерв'ю російський політолог В. Цимбурський відзначав: «…Перша відома в історії спроба великих держав Середземномор'я затвердити так званий братський регіональний порядок, відійти від розбрату і сформувати єдине миролюбне кільце від Єгипту до Мікенської Греції була здійснена в 12 ст. до н.е. У кожної з цих великих держав: Мікенськой Греції, Єгипту, Хеттського царства була своя непідконтрольна іншим «зона хаосу», у цей момент, коли звалилася перша з них – Мікенська Греція – звалився весь цивілізований світ і все перетворилося на хаос. Спочатку ця логіка закладалася в плані Дж. Буша-старшого, проте, коли стало зрозуміло, що СРСР не зберегти, необхідно було зробити зусилля для того, щоб зберегти Росію» [12]. Системний підхід, який дозволяє сприймати пострадянський простір як один з різновидів систем дозволяє зробити висновки про відновлюваність євразійського простору, як єдиного цілісного центру. В той же час, існують і зворотні процеси. Так, інтеграційні проекти, що висуваються в даний час, спрямовані на фрагментарне включення пострадянського простору в сферу впливу Польщі, Німеччини, Туреччини, Росії, США, Ірану, Китаю і Японії припускають імператив його дроблення. У цьому контексті політична ретроспектива дозволяє виділити моделі подібної дезінтеграції і подальших спроб інтеграції даного простору, що висуваються раніше, в неєвразійські проекти. Найбільш чітко дані критерії відтворюються на Заході пострадянського простору, характеризуючи політику Західної Європи у ХІХ і ХХ століттях у її бажанні побудувати пояс стримування Росії по лінії — Прибалтика, Україна, Південний Кавказ (Балто — чорноморська дуга). Проте, ці ж методи спростовують на теоретичному, за винятком моделі дроблення Росії, запропонованої З. Бжезінським, і практичному рівнях, модель фрагментації євразійського простору на Сході. Так, США протягом ХХ століття, принаймні, двічі стримували спроби керівництва острівної Японії, в періоди слабкості Росії, приєднати до себе континентальні ресурси (1904, 1918 років). На теоретичному рівні дану ситуацію найбільш системно пояснив англійський вчений і державний діяч Х. Макіндер. Його теза припускає, що для держав, що оперують морською стратегією, основним завданням є недопущення захоплення осьового (російського простору) державою, що має вихід до океану — Японією або Китаєм. У разі реалізації цього сценарію де-факто в багато разів збільшується геополітичний потенціал експансії осьового простору, в той же час, заміщення російського контролю будь-яким іншим внутрішньоконтинентальним над осьовою територією не приведе до ослаблення значущості цієї осьової позиції [13]. Таким чином, виходячи з тез Х. Макіндера, Великобританія, як головна морська держава ХIX століття, і США, як єдина сучасна наддержава, що оперує морською стратегією, не може собі дозволити сценарій за якого поєднаються ресурси центральної Євразії і відкритого океану в будь-якому з варіантів, ініціюючи і підтримуючи ситуацію взаємного стримування даних геополітичних просторів. Отже, в стратегії Заходу простежуються певні дезінтеграційні і подальші інтеграційні моделі відносно пострадянського простору: апробована і відтворна модель — дуги Прибалтика, Україна, Південний Кавказ, і, в той же час, стримування дезінтеграційних процесів на Далекому Сході для недопущення подальшого інтеграційного проекту з боку «жовтої раси». На практичному рівні перед американською президентською адміністрацією в процесі розробки і реалізації системи світового порядку стоїть дилема, яка відбивається в історичній традиції поглядів американських президентів Вудро Вільсона і Теодора Рузвельта, – це традиції політичного реалізму і ідеалізму. Так, на думку Г. Киссинджера: «… Рузвельт був мудрим аналітиком, що вивчав систему рівноваги сил. Він наполягав на необхідності для Америки грати відповідну роль в міжнародній політиці, виправдовуючи це національними інтересами і вважаючи, що світова рівновага сил неможлива, якщо Америка не є його складовою частиною. А для Вільсона обґрунтування американської участі в міжнародних справах носило месіанський характер: на Америку, із його точки зору, був покладений обов'язок не просто брати участь в системі рівноваги сил, але поширювати свої принципи по всьому світу. До числа цих принципів входили поняття про те, що від розповсюдження демократії залежить мир на землі, що держави слід судити по тих же самих етичних нормах, які є критерієм поведінки окремих осіб, і що національні інтереси будь-якої країни повинні підкорятися універсальній системі законів» [14, с.21]. Таким чином, ці дві традиції, що становлять американські зовнішньополітичні підходи втілюють реалізм і ідеалізм американської зовнішньої політики. Виходячи з цього, можна припускати, що Вашингтон пішов би набагато легше на визнання пріоритетних російських інтересів на пострадянському просторі, якби вдався експеримент по трансформації Росії в демократію по західному зразку. Цей варіант як би поєднав ідеалістичну і реалістичну складові американських зовнішньополітичних підходів. Проте цього не відбулося, унаслідок того, що в самій Росії почалися відцентрові тенденції, які викликали реакційні реформи по зміцненню вертикалі влади, силові дії на ситуацію на російському Кавказі і ідеологічні спроби виправдати особливу «Суверенну демократію» РФ. У цих умовах Вашингтону в набагато складніших внутрішніх умовах доводиться зважати на зовнішньополітичні амбіції Москви, яка намагається відродитися, як регіональна держава. Сутнісне бачення Росії в американській еліті, позбавлене емоційних перевантажень неоконсерваторів, описав Г. Киссинджер: «… Впродовж всієї своєї історії Росія завжди стояла осібно. Вона пізно вийшла на сцену європейської політики — на той час Франція, і Великобританія давно пройшли етап консолідації, — і до цієї країни, мабуть, непридатний жоден з традиційних принципів європейської дипломатії. Знаходячись на стику трьох різних культурних сфер — європейською, азіатською і мусульманською, — Росія вбирала в себе населення, що належало до кожної з цих сфер, і тому ніколи не була національною державою в європейському сенсі. Постійно міняючи контури у міру приєднання її правителями суміжних територій, Росія була імперією, незрівнянною за масштабами ні з однією з європейських країн. Більш того, після кожного чергового завоювання мінявся характер держави, бо вона вбирала до себе абсолютно нову, неспокійну неросійську етнічну групу. Це було однією з причин, чому Росія відчувала себе зобов'язаною мати величезні збройні сили, розмір яких, не йшов ні в яке порівняння зі скільки-небудь правдоподібною загрозою її безпеці ззовні. Розриваючись між нав'язливою ідеєю незахищеності і місіонерським завзяттям, між вимогами Європи і спокусами Азії, Російська імперія завжди грала певну роль в європейській рівновазі, але в духовному плані ніколи не була його частиною» [15, с.16]. Виходячи з проведеного аналізу, можна зробити наступні висновки. По-перше, унаслідок комплексу причин (моральна підтримка по вступу України і Грузії в НАТО, конкуренція за контроль над вуглеводневими ресурсами Каспію і шляхами їх транспортування, розбіжності по косовському, південоосетинському, абхазькому регіонам і так далі), американо-російські відносини в короткостроковій перспективі продовжать тенденцію на погіршення. По-друге, різні підходи в баченні системи міжнародних відносин, що формується, між Вашингтоном і Кремлем також закладають потенціал конфліктогеності, який понад усе, унаслідок слабкості Росії, виражатиметься у конкуренції на пострадянському просторі. У цьому контексті Москва намагатиметься впливати на позицію Вашингтона через симетричні Білому дому підходи в Західній півкулі (дипломатичну, військово-технічну підтримку Венесуели, Куби та ін.), тиск на чутливі питання (від Ірану до Північної Кореї), стратегію «енергетичної анаконди» ослабити американський тиск на свою периферію і внутрішню політику через лімітрофні простори і так далі. По-третє, кінцевим питанням, яке визначатиме роль, і місце Росії в системі міжнародних відносин буде ступінь суб`єктності держави по основних чотирьох критеріях сили: військовому, технологічному, економічному і культурному. Саме ці чинники геополітичної потужності визначатимуть також характер і зміст американо-російських відносин. При цьому Москва повинна встигнути провести процеси комплексної модернізації і вирватися із списку постачальників товарів з низькою додатковою вартістю. Якщо цього не відбудеться, а вплив економічної кризи прискорить процеси формування багатополярного світу, коли на відкуп Москві буде відданий пострадянський простір, поки Захід і Схід займатимуться вирішенням економічних проблем, то після його закінчення, Росія унаслідок чергового імперського перенапруження може назавжди вийти із списку великих держав. Саме ступінь сили Росії (після модернізації) визначатимуть її здатність стабілізувати свою «сферу хаосу» і аргументувати перед іншими центрами сили власну роль в регіоні.


Список використаних джерел і літератури:


1) Юрченко С.В. Основные тенденции развития системы международных отношений и проблема актуализации общественного воздействия на внешнюю политику государств //Чорноморська безпека. — № 4 (10). – 2008. – С.3-5. 2) Цымбурский В. Л. Геополитика для «евразийской Атлантиды»/ Цымбурский Вадим Леонидович. – Режим доступа к ресурсу.:http://www.iicas.org/articles/library/libr_rus_27_5_00_1.htm 3) Samuel P. Huntigton. Who Are We? The Challenges to America's National Identity/ Samuel P. Huntington — New York.: “Simon & Schuster”, 2004 — 428 p. 4) Уткин А.И. Американская стратегия для XXI века /Анатолий Иванович Уткин – М.: «Логос», 2000 – 270 с. 5) Концепция внешней политики РФ от 12 июля 2008 года. — Режим доступа к ресурсу.: www.kremlin.ru/text/docs/2008/07/204108.shtml 6) Стратегия национальной безопасности Российской Федерации 2020 року. — Режим доступа к ресурсу.: www.scrf.gov.ru/documents/99.html. 7)Цымбурский В. Геополитика для «Евразийской Атлантиди».- Режим доступа к ресурсу.: www.iicas.org/articles/library/libr_rus_27_5_00_1.htm. 8) Фукуяма Ф. Россия и новый демократический реализм. – Режим доступа к ресурсу.: www.inosmi.ru/stories/01/06/28/3008/243735.html. 9) Переслегин С.Б. Самоучитель игры на мировой шахватной доске / Сергей Борисович Переслегин. – М.: АСТ; Спб.: Terra Fantastica, 2005. – 619 с. 10) Ariel Cohen. Domestic Factors Driving Russia’s Foreign Policy // Backgrounder (Executive Summary. Published by The Heritage Foundation) – 2007 – November 19 – No.2084 – P.1-17. – Режим доступа к ресурсу.: www.heritage.org/Research/RussiaandEurasia/upload/bg_2084.pdf 11) Згуровський М. Мучительное выздоровление через кризис // Зеркало недели. № 47 (726). — 13 — 19 грудня 2008. – Режим доступа к ресурсу.: — www.zn.ua/2000/2020/64949/. 12) Памяти В. Л. Цымбурского. — Режим доступа к ресурсу.: — librarius.narod.ru/personae/vltsy1.htm. 13) Макиндер Х. Круглая Земля и обретение мира (перевод и комментарии В. Цымбурского). – Режим доступа к ресурсу.: www.intelros.ru/index.php?newsid=357. 14) Киссинджер Г. Дипломатия / Генри Киссинджер. — М: «Ладомир», 1997. – 848 с. 15) Киссинджер Г. Дипломатия / Генри Киссинджер. — М: «Ладомир», 1997. – 848 с.

0 комментариев

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.